Як відомо, у футзалі поділ ігрових функцій у польових гравців досить умовний. Ні захисників, ні нападників, і в походженні більше термін «універсал». Гравець харківського «Локомотива» Олександр Сорокін в повній мірі підходить під це визначення. Які тільки функції за свою кар'єру не доводилося Олександру виконувати на майданчику, і він, як то кажуть, каші не псував, виконуючи будь-яке завдання тренера.

Як прев'ю до ексклюзивного інтерв'ю з гравцем «Локомотива» і збірної України характеристика Олександра Сорокіна, яку дав головний тренер збірної України Олександр Косенко:

- Це універсальний виконавець. У збірній ми його використовуємо як «бровочника», якщо можна так сказати, легкого і рухливого футболіста. Він може і добре зіграти в обороні, може і загострити гру. Так, він багато не забиває, але, вважаю, що він корисний гравець для збірної. Плюс він володіє великим досвідом, за рахунок цього він може не стушуватися в складних ситуаціях.

Тепер безпосередньо до інтерв'ю.

- Олександре, ти не міг не помітити, що за час ваших спільних виступів, коли ви граєте разом з братом, і в пресі Дмитрові більше приділяють уваги, та й індивідуальних трофеїв у нього побільше.
- Заздрості немає ніякої – це ж брат. Я навіть дуже радий за нього, є гордість, що у мене такий брат. Я абсолютно нормально до цього ставлюся, чого-чого, а заздрості точно немає.

- Є як би класична схема. Старший брат займається футболом, а за ним вже тягнеться молодший. Як у вас починався футбол?
- Я перший прийшов у футбол. Мені було 8 років, а Дімі 7. Я пішов з другом записуватися на футбол, а Діма тоді, пам'ятаю, ще й упирався, не хотів. Але тренер перехитрив його і запитав: «Хочеш бути капітаном в команді?». Після цього Діма погодився ходити на тренування. Тобто, ми майже синхронно почали займатися футболом, десь тиждень різниці.

- Виходить, що там, де ви починали, по роках поділу не було?
- Так, ми ж у себе в селі починали займатися, це в Красноградському районі Харківської області, село Комишувате є таке. Ми тоді грали двома роками в одній команді 87-м та 88-м роком.

- Серед своїх однолітків виділялися? Якісь змагання вигравали?
- Так, і не раз. В селі всі перемагали, якісь турніри в інших районах, наприклад, у Валках, у Краснограді вигравали. Тоді ще були змагання «Шкіряний м'яч», і ми ставали чемпіонами району.

- Десь тоді ваш переїзд до Харкова і стався?
- З цієї перемоги на «Шкіряному м'ячі» і почалося. Ми грали проти «Локомотива», і Євген Семенович Ривкін нас там і помітив. Діма дуже багато забив на тих змаганнях, по-моєму, навіть з Дімою Клочком однаково. Майже відразу після тих змагань Діму кликали поїхати в Іспанію разом з «Локомотивом» на якийсь турнір, але у нього тоді за сімейними обставинами не вийшло поїхати. Трохи пізніше ми разом переїхали в Харків.

- Ви приїхали в чуже місто фактично дітьми – де жили тоді?
- Жили ми у Винокурових, з нами грав їх син Павло, і його батьки запропонували жити в них. У них був двоповерховий будинок, і ми на першому поверсі жили, а вони - на другому. Нам тоді було 12 і 13 років. Наші батьки домовилися з батьками Паші, й вони взяли всі побутові турботи на себе. Хотів би сказати їм велике спасибі за той час і турботу.

- Якийсь час ви поєднували футбол і футзал, а коли ви повністю переключилися на футзал?
- Десь років з 17-ти. Ми зрозуміли, що у футзалі у нас найкраще виходить. Я якось вже відчув, що з футболом у мене нічого не вийде. Тоді якийсь час був, що орієнтувалися на тих, хто під метр вісімдесят – метр дев'яносто. Зараз футбол зовсім інший, зараз цілком можна засвітитися і не маючи високого зросту.

- Для всіх харківських хлопчаків тільки одна команда в той час існувала – «Металіст». Ви теж від нього фанатіли?
- Та якось не дуже. При Ярославському, коли він зробив команду високого рівня, за «Металіст» вболівав – я ж харківський все-таки. Правда, вибиратися на матчі не дуже часто вдавалося. У них свій футбол був, у нас – свій.

- Але все-таки якісь спроби пов'язати своє життя з футболом були?
- Ми поступали в Харківський інтернат, нас там хотіли взяти, але Євген Семенович переконав батьків, що нічого доброго з цього не вийде. Запропонував грати в «Локомотиві», слава Богу, що тоді правильний вибір був зроблений, і ми у футзалі чогось все-таки добилися.

- За стільки років «Локомотив» вже, напевно, як рідний?
- «Локомотив», звичайно, нам дуже багато дав. З дитинства якось вже прищеплювалося, що «Локомотив» прагне бути чемпіоном, і так воно триває й донині. Якось я чув, як казав один великий футболіст про свою команду, що за неї він і горло перегризе. У мене по відношенню до «Локомотива» щось схоже.

- Перша дійсно серйозна перемога до «Локомотива» прийшла в 2009 році, коли ви виграли Кубок України. Вона тоді була несподіваною для більшості – свої відчуття в той день ще пам'ятаєш?
- Прокинулися вранці – так, граємо з дуже хорошою командою, в якій тоді чи не всі кращі футболісти країни були зібрані. Класна тоді у «Шахтаря» була – бразильці, сильний тренер Олег Солодовник. Але нас налаштовували на перемогу, ніхто не говорив, що давайте вийдемо, якось зіграємо, нехай воно так і буде. Такого не було – по команді бачив, що всім хотілося виграти Кубок України. Ми були тоді молоді, бажання щось виграти було дуже багато. Нас готували до того, щоб ми билися.

- Так вийшло, що ви вистрілили тоді в кубку, а наступна велика перемога прийшла тільки через 4 роки – стали чемпіонами. Як думаєш, чому для цього цілих 4 роки знадобилося?
- Дійсно, йшли довго. Але зате поступово! Напевно, не готові були, не дозріли – або наш час не настав. У той кубковий рік ми четверте або п'яте місце зайняли, вже точно не пам'ятаю. А потім вже послідовно йшли – четверте, третє, друге і в 2013-му році перше.

- Так виходить, що з Дмитром ви у футболі весь час разом. А за життя близькі?
- Ми завжди з дитинства були дружними, якісь дрібні сварки були – не без цього. Але ми дружимо зараз вже сім'ями, постійно спілкуємося, всі сімейні свята разом – Новий рік, дні народження. Один до одного в гості їздимо, ми один від одного не втомлюємося.

- У тебе в кар'єрі вже було багато різних великих турнірів. Є який-то для тебе особливо незабутній матч?
- (Після довгого міркування)... Щоб щось хотілося ще пережити, це коли ми їздили на чемпіонат світу по студентах у 2012 році. Там ми відразу кілька дуже хороших ігор зіграли – з Росією, з Бразилією, з Португалією. Ось ці три гри були просто фантастичними. Бойові вийшли – тоді такий настрій був, що ми не могли по-іншому.

- А ігри зі знаком мінус?
- Їх, на жаль, багато. Ту ж Аргентину можна взяти. Останнім часом нас як заклинило – то одна восьма, що чвертьфінали. Ніяк не можемо пройти далі. Сюди можна згадати і Португалію на чемпіонаті Європи у 2014 році. Якщо взяти на клубному рівні, то важка пам'ять про гру з «Бенфікою» в минулому році. Начебто тоді стояли вище в турнірній таблиці, «Фінал чотирьох» був так поруч, але ми все-таки поступилися.

- Вперше за три роки «Локомотив» без єврокубка. З яким почуттям слідкував за матчами Основного та Елітного раунду в нинішньому розіграші?
- Так, за три роки ми міцно до Кубка УЄФА звикли. А зараз якось незвично все йшло. Повне відчуття, що чогось не вистачає. Що ж, зате з'явився якийсь серйозний стимул. Ми в цьому році дещо в команді переграли, переглянули. Зовсім інший підхід до справи – сталося падіння, але після падінь обов'язково повинен бути зліт. А падіння і поразки багато чому навчають, на багато що змушують переглянути свій погляд.

- Може бути, і банальне питання, але його неможливо не поставити. Це про взаємодію на майданчику, коли ви на ньому з братом знаходитесь одночасно.
- Тут вже як тренер вирішує. Роки три тому ми постійно в одній четвірці грали, а потім Євген Семенович став шукати інші варіанти. Зараз знову більше разом виходимо. Невеликий плюс, коли Дмитро поряд, все-таки є, і трохи легше. Я добре знаю, що від нього можна чекати в тому або іншому моменті, і іноді непогано виходить взаємодіяти.

- На турнірі в Китаї збірна України буде грати з В'єтнамом. За чемпіонату світу якесь враження залишилося від цієї команди?
- З того результату, який вона показала в Колумбії, можна зробити висновок, що це хороша команда. З чемпіонату світу, очевидно, що зараз всі вміють у футзал грати. Конкретно щось по В'єтнаму не можу сказати, тому що на чемпіонаті світу не бачив жодної гри цієї команди. Тим цікавіше буде з ними зіграти – це не європейський стиль, напевно, інший футбол. Наприклад, ми грали з Мозамбіком – вони не тактично грають, а більше покладалися на індивідуальні дії.

- Може, не саме приємне питання. Тобі 29 років, і екватор футбольної кар'єри пройдено. Якусь вікову планку в ігровій кар'єрі для себе бачиш?
- Це, як Бог дасть. Було б непогано і після 35-ти зіграти. Зараз вже розумієш, що потрібно більше стежити за собою, за своїм харчуванням, більше працювати на тренуваннях, щоб тримати себе у формі. Та й у цілому, стежити за своїм режимом життя. Останні рік-два особливо уважно за собою став стежити. Так, думаю, це кожен футболіст з віком розуміє. Потрібно продовжувати грати на рівні, щоб забезпечувати свою сім'ю – все-таки футбол не вічний.

- Якраз і про невічність футболу. Задумався над тим, яким ти себе бачиш після футболу?
- Чесно? Туди не заглядав. Поки не хочеться.

- Питання про кумирів у футзалі. Є якийсь футболіст, гра якого тобі імпонує? Приміром, Рікардіньо?
- Так він відсотків 80 кому подобається. Коли ми були на чемпіонаті світу, то на мене справило враження гра аргентинця Вільхельма. Він і в «Бенфіці» в Кубку УЄФА проти нас грав. Дуже сильний гравець, здорово веде гру, робить класні передачі. Він мені дуже сподобався.

- Якщо підсумувати, то ти в футболі, футзалі більше 20-ти років. Не втомлюєшся від нього емоційно?
- Анітрохи. Це улюблена професія, в якій завжди є чому вчитися. Футзал, як і футбол на місці не стоїть.

- У літаку під час тривалого перельоту із футболістів збірної хто чим займався. Хто в телефоні, хто в планшеті, а ти книжки читаєш, причому саме в книжковому варіанті. Звідки такі переваги?
- На даний момент читаю «Ім'я троянди». Мені якось у книзі зручніше, а з планшета не можу, мені не читається. Коли книгу читаєш, у неї якийсь своєрідний запах. Та й свій шарм – видно, скільки тобі залишилося, можна і загнути сторінку. Але чесно скажу, що я читаю тільки в дорозі.

- А з попереднього що прочитав?
- Остання книга була «Шантарам». Це про Індію, там дві частини вийшли. Там сюжет заснований на реальних подіях. Я фантастику читати не люблю, мені цікавіше, щоб ближче до життя.

- А якщо якась модна книжка? Як наприклад, зовсім недавно про Гаррі Поттера всі читали.
- Ні... Мені таке не подобається. Там більше якась фантастика, не цікаво.

- Крім читання, вдається по-іншому від футболу відпочивати? Театри, кінотеатри...
- Може, й соромно говорити, але в останній раз із дружиною ходили років 5 тому. Були в театрі на виставі одного з харківських театрів.

- Що можеш сказати про дружину?
- На даний момент вона виховує нашу доньку, якій два роки. Може пробувати мої щитки одягати, або футболки.

- Крім сім'ї, чому ще можеш приділити свій вільний час? Рибалка? Автокерування?
- Першого точно немає, а машина є. Воджу, але не можу себе назвати фанатиком автомобілів. Коли був молодшим, хотілося, щоб машина була – мрія збулася. У 20 років, напевно, багато хто з хлопців думають, от було б класно заробити на машину, квартиру. Я до цієї мрії потихеньку йшов, слава Богу, що вийшло.

- Ми торкнулися багатьох тем, на завершення все-таки про нашу Екстра-лігу. Якою ти відчуваєш її зсередини?
- Чемпіонат у цьому році непередбачуваний, і складно грати з будь-якою командою. Ми в попередні роки хоча і багато вигравали, але, повірте, в півноги не грали. У нас Євген Семенович не дасть зіграти в півноги. Зараз дуже складно грати, тому що пропустиш м'яч, його вже потім складно грати.

За матеріалами сайту Sport.ua
Фото: НФК «Ураган» (Івано-Франківськ)